Відбувається зустріч з Любов’ю — без умов і без меж.
Бо ми припадаємо не просто до полотна.
Ми припадаємо до Того, Хто добровільно прийняв смерть…
щоб ми жили.
Плащаниця — це не лише знак скорботи.
Це спомин про найбільшу жертву.
Про Того, Хто терпів — не нарікаючи.
Хто мовчав, коли Його ображали.
Хто прощав, коли Його вбивали.
«Отче, прости їм, бо не знають, що чинять…»
Ці слова Ісуса з хреста — звернені і до нас.
У тиші Страсної П’ятниці ми стоїмо поруч з Йосифом з Ариматеї.
Він поспіхом, але з глибокою пошаною, зняв тіло Ісуса з хреста, загорнув у полотно, поклав у новому гробі.
Цей поспіх — не байдужість.
Це біль, що не має слів.
Це смуток, який не встигає оплакати втрату.
Але навіть у цьому поспіху — стільки любові.
І ось ми стоїмо біля Плащаниці.
Хтось із зневірою і розпачем.
Хтось із надією на зцілення.
Хтось зі сльозами за рідними.
Хтось із щирим розкаянням.
І кожному — Христос простягає руку.
Навіть у Своїй смерті — Він дарує життя.
Плащаниця — це тиша, у якій говорить Бог.
Приходячи до Плащаниці, ми вклоняємося не поразці,
а тій Любові, яка сильніша за смерть.
І саме в тиші Страсної П’ятниці народжується Надія.
Автор: отець Ігор Яців
